«Коли я Велзевулом виганяю бісів, ким виганяють сини ваші?» – таке риторичне запитання. Цілий цей діалог Ісуса з «деякими з них» (як каже Євангеліє), з юдеями нагадує інший діалог з питання про владу: «Якою владою ти це чиниш?»; «Іванове хрещення було з неба, чи від людей?»; Якщо я – Велзевулом, то чим виганяють ваші сини?»; «Якщо царство розділене, то…»

Ціла логіка цього діалогу веде співрозмовників Ісуса Христа до необхідності прийняти Його як Месію, прийняти Його як того, хто приходить і приносить Царство Боже: «Коли ж я перстом Божим виганяю бісів, то прийшло до Вас Царство Боже». Ісус заганяє своїх співрозмовників у «тупик», логічним висновком і, в певному сенсі, завершенням цього діалогу є ця безальтернативність: або ви збираєте зі мною, або ви розсипаєте, третього не дано; або ви зі мною, або ви є моїми ворогами. Ця фраза: «Хто не зі мною, той проти мене, хто зі мною не збирає, той розсипає» з одної сторони ніби є завершенням цього логічного ходу думок, цього риторичного діалогу. Але Ісус веде цей діалог, не щоби показати свою гостроту ума перед співрозмовниками, і навіть не для того, щоби показати їхню недолугість аргументації. Христос підштовхує своїх слухачів до певного життєвого вибору, який з однієї сторони є важливий як вибір не просто за Христом, за Його особою, щоби стати Його учнями, але, можемо сказати, вибір за Його життєвою філософією, за Його способом життя. Це є пропозиція Його любові.

Це краще буде видно, коли ми співставимо цю фразу з іншою євангельською тезою, яка на перший погляд є зовсім протилежною. Ісус каже до учнів: «Хто не проти вас, той з вами» і «Хто не зі мною, той проти мене». Логічно ці дві фрази є протилежними, якщо не звернемо увагу на те, що у випадку сьогоднішнього Євангелія Ісус представляє стосунок до нього, а інша фраза стосується стосунку між учнями, стосунку між іншими людьми. Спільним знаменником, цих двох фраз, які видаються зовсім протилежними є життя в любові. Якщо ти не живеш любов’ю, яку пропонує Ісус Христос, якщо ти не з Ним, не з Його любов’ю, то ти живеш у протилежному напрямку, ти живеш чимось іншим (не конче ненавистю), і ти розсипаєш. Але не кожен, хто не є зі мною, хто не живе моєю любов’ю, моїм способом думання, не є проти мене. Навпаки, любов Христова дозволяє мені сприймати моїх опонентів, навіть моїх ворогів, навіть тих, хто проти мене, а тим більше тих, хто не проти мене. Як можна жити тими двома фразами? – Тільки живучи Христовою любов’ю. Тільки живучи тим способом думання, який Він пропонує, і який виражений у Нагірній проповіді, де Христос пропонує любити не лише тих, хто зі мною, навіть не лише тих, хто не проти мене (тобто не зі мною, але і не проти мене), але навіть тих, хто проти мене – до своїх ворогів.

Таким чином заганяння людей у такий логічний підхід є делікатною спробою запропонувати їм інший спосіб життя, інший спосіб мислення, інші критерії, якими би вони оцінювали те, що вони бачать. Адже ж Євангеліє далі не передає, що зробили ті слухачі Ісуса Христа. Вони могли розвернутися і піти. Ця розмова не є якимось примусом, тиском на слухачів. Вона, як і ціле Євангеліє, є пропозицією. Вона показує певну суперечливість, яка є у співрозмовників Ісуса Христа, але вона є кожного разу для кожного з нас пропозицією. Якщо ти будеш жити Божою любов’ю, то ти не будеш називати «бісівським» те, що є любов’ю, якщо ти будеш жити Божою любов’ю, ти зможеш побачити навіть в людях, які не йдуть за твоїм способом думання, своїх співбратів. Ти зможеш знайти можливості співпраці навіть з тими людьми, які байдужі до тебе і зможеш прийняти тих, які проти тебе ворогують. Христос не відкидає співрозмовників, і навіть тих, хто закидає Йому блюзнірські речі, Він хоче їх скерувати, хоче їм запропонувати інший шлях. Питання (знову ж таки риторичне): де в цьому контексті знаходимося ми? Чи в ролі співрозмовників, чи сторонніх спостерігачів? Де на тому шляху Христової любові знаходимося ми? В ролі кого ми знаходимося?

Просімо Господа Бога, щоби ця пропозиція знаходила все більше місця в нашому серці. А критерієм цього буде наше ставлення до інших: ставлення до тих, хто не з нами, чи ставлення до тих, хто проти нас. Амінь

Сьогоднішнє Євангеліє є немовби продовженням теми про молитву, яку ми слухали вчора: «Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і відчиниться». І дуже часто ми в цьому фрагменті зосереджуємося на тому, що Господь запрошує нас просити, запрошує перебувати у спілкуванні з Ним. Важливим висновком у цьому фрагменті є також те, чого ми просимо. Дуже часто ми просимо одне, а отримуємо інше. В принципі, Бог каже, що ми завжди отримуємо те, що найважливіше – ми отримуємо Святого Духа, отримуємо самого Бога, хоча часами просимо про здоров’я, про успіхи, щоби усунути труднощі. Але в тому контексті дуже часто нам випадає одна фраза, яка може трохи різати вухо: «Отак коли ви, злими бувши, умієте давати дітям вашим дари добрі…» Чому ми злі? Що це: гра слів? Бог добрий, a ви злі. Це такий літературний паралелізм, який через полярність підкреслює яка пропасть відділяє людину.

В певній мірі це так, в цьому також є певна поезія, яку можемо відчитати. Але в цьому окресленні, яким Бог окреслює нас: «ви є злі», ми мусимо перескочити через наше розуміння цього слова. Ми дуже часто, коли чуємо це слово, асоціюємо його з бандитом, рекетиром чи великим грішником. Ми до них не належимо. Чого це Бог нас так відразу ставить «нижче плінтуса». Категорія, яку Бог вживає до нас не лише нас протиставляє Богові. Бог з одної сторони хоче показати нам, якими ми насправді є. Якщо ми є злі, то проблема не в тому, що ми робимо несусвітні речі (ми їх так часто не робимо), але в нашому серці живе проблема гріха, в нашому серці живе гріх, який проявляється в різних проявах, а може бути дуже глибоко скритим. Але навіть ми, зранені гріхом, котрі дуже часто навіть несвідомо мотивуємо свої вчинки егоїзмом, можемо робити певні добрі речі, наприклад, своїм дітям, своїм друзям, на своєму місці праці. Але того є замало.

Бути християнином – це не лише функціонувати і творити добро в межах людських можливостей. Бо коли євангелист Матей подає Нагірну проповідь Ісуса Христа, то він там дуже чітко говорить: «Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам за це заслуга. Хіба не те саме митарі роблять? Коли ви вітаєте лише братів ваших, що надзвичайне чините? Хіба не те саме й погани роблять?» Є певна категорія добра, яку ми самі зі себе можемо робити навіть не будучи християнами, не ходячи до церкви. Наприклад, чинити добро своїм дітям. Але цього замало. Бог кличе нас до чогось більшого. І сьогодні, коли Він каже: «ви злі» – це не для того, щоби нас понизити, і щоб ми побачивши себе як у дзеркалі перелякалися. Не до того нас кличе Бог, щоби ми вийшли звідси перелякані своїм внутрішнім злом, але для того, щоби ми вийшли заохочені до добра.

Помимо того, що дійсно у нашому серці є гріх, Бог кличе нас до святості, Бог кличе нас стати подібними до нього. Очевидно, Це є трохи далеко від того, що говорить безпосередньо контекст цього Євангелія про прохання. Тим не менше, ціле Євангеліє, ціла Добра Новина полягає в тому, що ти можеш бути подібним до Христа. Що помимо того, що в твоєму серці є дуже багато егоїзму, багато страху, можливо, паніки з приводу епідемії грипу чи політичної ситуації, ти можеш бути носієм тих вартостей, які носив Ісус Христос. Помимо того, що у твоєму серці є зло, Він тебе може перемінити. І вся проблема в тому, що ми дуже часто звертаючи увагу на добро, яке ми чинимо кажемо: нам мало що бракує, ми є добрі, порядні люди, християнство також добре, але це є додаток. Ми дуже часто не відчуваємо, що нам Бог потрібний просто як повітря. Чому?

Для того, що ми функціонуємо в категорії порядних людей – ми не робимо тяжких гріхів, – ми дуже часто заспокоюємося на цьому і кажемо, що все гаразд. Ну, якщо щось трапиться, то піду до сповіді і все далі буде добре. Не до того нас Бог кличе, щоб ми функціонували у категорії порядних людей. Бо так само і погани і митарі роблять, так само і атеїсти роблять. Христос кличе нас до чогось більшого, до тої любові, яка в Нагірній проповіді називається «любов до ворогів». Не лише «давати добрі дари своїм дітям», але не відповідати злом за зло. Це категорія зовсім інша, це є щось набагато більше, і принцип полягає в тому, що це є майже неможливо. Але це я зможу зробити тільки тоді, коли усвідомлю, що жити так як я живу є замало. Навіть якщо моє життя не котиться по похилій вниз, навіть якщо виглядає все дуже гарно, Бог кличе мене до більшого. Не треба шукати спеціально складних ситуацій, щоб зрозуміти, що Господь мене кличе, дає мені якийсь виклик. В нашому житті достатньо буде тих людей, яких нам важко сприймати, і їх не треба спеціально шукати.

Просімо лише, щоби з однієї сторони ми жили в правді до самих себе, а з другої – не боялися тієї висоти, до якої Господь нас кличе. Не ставили собі планки, що найважливіше – то уникати зла. Це також добре. Але важливіше є творити добро, давати любов, і навіть тим, які, в принципі, по-людськи? цього не заслуговують. Амінь.

Останнім часом я часто думаю, чому так є, що одні люди чуючи ті самі речі розуміють їх по різному. Христос і Його Добра Новина вже відомі 2 тисячі років, і одні, чуючи про неї, віднаходять мир, радість, сенс свого життя – ціле їхнє життя міняється. А інші чуючи ті самі речі, залишаються байдужими, залишаються зі своїми проблемами, іншими словами: залишаються на тому самому місці й нічого з ними не стається. Хтось може сказати, що ще не прийшов час для тих людей, що «Божі дороги, не наші дороги», що Бог до кожного говорить по-різному, у свій час і у свій спосіб. Скажімо, розбійника на хресті Він знайшов в останню хвилину його життя, і зрештою сам факт, що розбійник перший входить у Царство Небесне, є свідченням того, що Божі дороги є інші, ніж наші. З іншого боку, коли я слухаю сьогоднішнє Євангеліє, мені видається, що питання полягає в тому, чого ми шукаємо, коли приходимо до Христа?

Сьогоднішнє Євангеліє каже, що Ірод хоче бачити Ісуса, на то є своя причина: він переживає, чи то часом не є Іван Хреститель, і його мучить совість. В тому випадку так само як і Пилат, він стоїть в одній площині. Пригадуєте, як Пилат питав Ісуса зверхньо: «що є істина?»; як поводилися на суді з Павлом, коли він свідчив про підставу надії в Кесарії, перед тим, як його везли до Риму. Вони казали, що та наука його зводить з розуму, їх не цікавили ті речі про які він говорив, їх цікавили чуда і знаки. Так як Ірода, цікавило, що Ісус може таке зробити, щоб його життя розважити. З другої сторони є люди, які мають проблеми, які є нещасливі в тому житті, і приходять з тим до Ісуса і визнають перед Ним свою залежність, перед тим, кого царство цього світу приносить своє Царство. Перед тим, як їх уздоровити, Ісус розповідав про Царство Боже. А потім тим, які потребували того, які визнавали, що вони потребують цього Царства (бо вони живуть іншим порядком речей, іншим досвідом), Він давав відчути це Царство, стати причасниками цього Царства. Цар Ірод думав, що він як цар має владу, має силу, і він нічого не потребує. Бог настільки шануючи нашу свободу, коли ми нічого не потребуємо, не має що нам дати. І парадоксальним є те, що тільки тоді, коли ми визнаємо, що ми нічого не маємо, нічого, що ми би могли Йому дати, хіба свої немочі, свої страхи, – себе таких, якими ми є, в такому стані, який ми переживаємо, тоді Він нам може щось дати.

В чому полягає гріх Адама? В тому, що він подумав, що сам собі може давати раду, і захотів без Бога мати владу над світом. В чому полягає велич Авраама? В тому, що він довірив своє життя Богові і його проектові щастя. В чому полягає повернення людини до Бога? В усвідомленні своєї залежності. Тоді Бог не є той, який роздає «гуманітарку», який роздає зі свого маєстату, своєї величі якісь «подачки». А цей Бог відкриває нам очевидний сенс всіх речей. Так чи інакше Він є Творець, Він є альфа і омега –– початок і кінець. Так чи інакше Він є джерелом всякого добра, і вся його радість в тому, що він хоче, щоб ми брали участь в Його житті й тішилися разом з ним. І коли ми в нього просимо, Він як тато своїм дітям з радістю дає. І звичайно, Він хоче, що б ми Йому довіряли, як довіряли йому ті, які були в пустелі, і Він посилав їм манну і їм треба було вчитися брати стільки, скільки на той день було потрібно.

Бог хоче, щоби ми довірили Йому сьогодні наше життя яким воно є, Він знає, що ми є кращими і гіршими, залежно від того, наскільки Його сила, Його благодать, Його дари присутні в нашому житті. Ми не мусимо Йому нічого пояснювати. Але сьогоднішнє Євангеліє каже, що коли ми слухаємо Його Добру Новину про Царство Боже, коли ми слухаємо сьогодні це Євангеліє, ми можемо бути тими, які потребують, щоб Він дав їм відчути Його благодать. Лише він зробить їх учасниками Його Царства, бути тими, кого Він сьогодні уздоровить.

Молімося про довіру, відвагу, і найголовніше про розуміння того, що Він нас чекає такими, як ми є, щоби дати благодать (як каже ап. Павло) і зробити нас причасниками Його Царства, Його життя, миру і той великої радості, без якої ніхто не може бути щасливим. Амінь.

Слухаючим сьогоднішнє коротке Євангеліє про те, як Христос іде, проповідує, за ним іде група людей (чоловіки і жінки), можна ствердити, що глибина чи сила Євангелія, Доброї Новини, яку проповідував Ісус Христос полягає передусім у її простоті. Дуже часто нам видається, що глибина мудрості полягає у такій людській мудрості, де все так гарно промовисто сформульовано, вжито гарних маловідомих термінів. Але на справді Євангеліє нам показує що навпаки: глибина усієї мудрості євангельської полягає у її простоті й інакше воно не могло бути. Бо насправді слухачами Ісуса Христа були люди надзвичайно прості, і Христос до них промовляв дуже просто. Інакше християнство було би релігією тільки для вибраних, для мудрих, для вчених. Насправді християнство є релігією, наукою для усіх. І сьогоднішнє Євангеліє у своїй простоті показує нам головні теми, які були важливими для Ісуса Христа.

Передусім ми чуємо, що Ісус Христос звістує Добру Новину про Царство Боже і це є насправді центральним елементом проповіді Ісуса Христа. Це було Його ціллю: йти і проповідувати Добру Новину про Царство Боже, про те, що Бог є присутній зараз серед людей в особливий спосіб. І відтак кожна людина є покликана сприйняти цю науку Ісуса Христа, і йти за ним, приймати те, про що Він проповідує. І те, що євангелист Лука говорить, що за Христом йшли жінки оздоровлені від злих духів і різних недуг, свідчить про те, що Христос є тим, який звільніє людину від її минулого. Христос є тим, який не зважає на те, що сталося в минулому, його цікавиш ти і тепер, і як ти у цій конкретній ситуації відгукнешся на його заклик прийняти Царство Боже, прийняти присутність Бога. І, можливо, деколи найважче нам самим звільнитися від нашого минулого, а ще гірше нам звільнити когось від його минулого (коли ми знаємо, що він (вона) щось поганого зробив (зробила) у минулому і це тягнеться в моїх думках за цією людиною.

Насправді Бог дивиться на людину по-іншому. Він її сприймає і кличе такою, якою вона є у цій конкретній ситуації. Він хоче її звільнити від її минулого, навіть такого, яке було складним чи недобрим. Його воно не цікавить, Його цікавить як ти сьогодні відреагуєш на Його заклик. І відтак, Він не лише нас кличе, з нашими немочами і слабостями. Він також згідно євангельської розповіді хоче, щоб ми разом з ними несли цю Добру Новину про Царство Боже, щоб ця Добра Новина була не лише виключно для нас, але й для інших. В такий спосіб ми стаємо немовби співучасниками цієї Доброї Новини і є покликані її поширювати.

І вкінці кінців євангелист каже, що ті, що супроводжували Ісуса Христа (і багато інших) помагали Ісусові зі своїх маєтків. Отже Христос закликає нас віддати себе цілковито на службу Богові для того, щоби бути з ним. Він закликає нас віддавати весь потенціал, який ми маємо щоб стати учасниками його проповіді.

І відтак, найвищою нагородою, яку ми можемо приймати за це – це бути причасниками Його Царства. Не лише тими, які співнесемо цю Добру Новину, але тими, які в особливий спосіб єднаються з Ісусом Христом, що є ціллю нашого щоденного християнського життя.

І нехай в нашому житті нами керує це прагненя відгукнутися на Його заклик, прагнення прийняти це Царство, прийняти Бога у своє серце і відтак стати тими, які разом з Христом несуть і пропонують це Царство іншим людям, які нас оточують. Амінь.

В цьому довгому Євангелії є три важливі слова: любов, віра і мир. Любов Божа, якою Ісус торкається цієї жінки, любов жінки, як відповідь на любов Божу, як глибоке усвідомлення цієї жертовної Божої любові і відповідь її на цю Божу любов, як любов людську, довіри яка випливає з цієї любові і мир, який є наслідком таких стосунків.

Апостол євангелист Іван каже у своєму посланні: «Коли ж ви спізнали Бога, чи коли радше Бог спізнав вас, коли ми полюбили Бога, чи радше Бог полюбив нас…». Отже, Бог є той, який завжди перший виходить назустріч, починаючи від гріхопадіння Адама і закінчуючи особистою історією життя кожного з нас, Він є той який шукає, який хоче відкрити для нас те, що нам насправді потрібне – що він нас шукає, що Він у своїй любові готовий на все, щоб тільки ми її прийняли і через неї віднайшли себе. І життя кожної людини є щасливе або нещасливе до тієї міри, наскільки ми глибоко усвідомлюємо цю Божу любов до кожного з нас, і відтак ця любов спонукає нас до смирення, до вдячности, до відповіді, яка збуджує в нас довіру і приносить мир, – мир, який не може принести жодна інша практика, інші пошуки чи намагання.

Молімося, щоби кожен з нас, подібно як апостол Павло, кожного дня свого життя через смирення, а також тиху радість міг говорити: «Він полюбив мене і видав себе за мене». І тому через призму цієї любові (навіть коли мені не вистачає сил) я хочу дивитися на світ, я хочу дивитися на мої стосунки з іншими людьми, бо це спонукає мене до твердої довіри до Того, Хто може наповнити моє серце миром. Амінь.

У шостій главі Євангелія від Луки, частину якого ми чули сьогодні, Христос немовби в катехитичний спосіб промовляє до своїх слухачів про те як повинна людина жити, як посутпати в різних ситуаціях життя для того, щоб вона жила добре, для того, щоб її поведінка в принципі була доброю. І з одного боку видаєтсья все просто і зрозуміло: Христос каже: не роби іншому того, чого би ти не хотів, щоб тобі робили. З одного боку це є добрий і простий приклад, але з іншого Христос також провокує кожного з нас: Він запитує, чи є достатньо не робити іншому того, чого би ти не хотів, щоб тобі робили? Чи є достатньо любити людину іншу настільки, наскільки вона мене любить? Чи є достатньо позичати стільки, скільки людина мені може віддати.

З однієї сторони в цьому немає нічого поганого, але людина, яка хоче бути добрим християнином, учнем Ісуса Христа, повинна вийти за рамки таких, так би мовити, нормальних, відносин між людьми. З одного боку Христос говорить позитивно про такі речі, з іншого боку Він їх критикує, тому що не є достатньо для християнина просто керуватися цими моральними, етичними нормами, чи певними приписами. Бо Він каже, що людина грішна також може це робити. Людина невіруюча може собі взяти за принцип, позичати, якщо їй людина симпатична. Але Христос каже, що християнство є щось набагато більше. Він каже, що християнин повинен робити більше і не очікувати, що йому віддадуть стільки ж. Він повинен любити людей, не очікуючи, що його будуть також любити, він повинен поважати людей, не очікуючи, що його будуть поважати. І добрим прикладом цього є сам Ісус Христос. Він був тим, який подавав людям поміч і не думав про те, чи ця людина буде вдячною, він просто допомагав. Він зціляв, навчав, Він вмів прощати тим, які чинили Йому зло. І в цьому полягає велика різниця між людиною християнином, людиною віруючою і людиною невіруючою, яка може жити дуже добре керуючись певними нормами чи приписами.

Отже, людину віруючу в такому випадку відрізняє те, що вона усвідомлює у своєму житті, що джерелом добра, яке виходить з її серця, не є вона сама, а є хтось інший, і той інший є Бог. Бо насправді ми знаємо наскільки в нашому житті є важко жити за такими принципами, …… відносин між людьми. Нам навіть не завжди є легко любити тих людей, які нас люблять, чи поважати тих людей, від яких ми очікуємо також поваги, не говорячи вже про те, як нам важко поважати чи любити тих, які нам взагалі не симпатизують, які, можливо навіть не хочуть з нами спілкуватися. Це набагато важче. І в тому моменті християнин усвідомлює наскільки він є слабий з одного боку, і наскільки велике є Боже милосердя, яке йому дає постійну силу стреміти до цієї високої цілі. І дуже гарно говорить про це ап. Павло в одному зі своїх послань. Апостол Павло, один з тих, хто найбільше спричинився до поширення Євангелія, який був таким ревним місіонарем: він ішов у різні держави, географія його місії є величезна на той час. Але вкінці-кінців він каже: якщо подумати, я не маю чим похвалитися, якщо я стою перед Отцем, хіба що моїми немочами. І він хвалиться своїми немочами. Бо як він каже, в цих особистих немочах виявляється любов Бога до людини і сила Божа, яка діє через мене. Ап. Павло дуже влучно зрозумів, що те все, чого він досягнув (скільки людей навернув на християнство, що він проповідував) він не завдячує собі, своєму розумові, своїй кмітливості, а завдячує все це Богові, який йому немічному дав силу проповідувати, силу навчати, силу навертати.

І кожен з нас сьогодні, якщо хоче бути християнином, мусить визнати насамперед власну неміч. І визнати її не як якийсь трагічний епізод для себе, а визнати неміч, щоб в такий спосіб впустити Бога у своє серце. Боже, я такий немічний, що навіть у простій ситуації не можу поступитися, не можу не образитись на мого ближнього, не можу не рознервуватися. Ти бачиш, Боже, я є немічний, але я хочу відкрити своє серце, щоб Ти увійшов в нього і через нього більше проявив свою благодать через мене, і щоб Твоя благодать діяла у мені і в моєму оточенні.

Це є ціль нашого християнського життя, це є завдання, яке ми повинні ставити кожного дня, кожної хвилини нашого життя. Це не є легко, але Господь є милосердний, Він знає і бачить наше серце, я якщо він побачить, що ми насправді цього прагнемо (з одного боку визнаємо свою неміч, а з іншого ми прагнемо пустити Бога у своє серце), він зажди буде давати нам силу, щоб ми ставали кращими. І відтак він буде діяти через нас, і Його дія буде віддавати нам сторицею. Амінь.

Євангелист Лука каже, що після Йордану, коли Господній Дух зійшов на Ісуса, він приходить до Назарету і, за звичаєм заходить в синагогу і стає, щоби читати. Йому подають книгу і він розгорнувши її знаходить в ній місце, де написано: «Дух Господній на мені, бо Він помазав мене. Послав мене благовістити вбогим, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господнього помилування». Згорнувши книгу, Він віддав її слузі і сів. «Очі ж всіх у синагозі були пильно звернені на Нього і Він почав до них говорити: «Сьогодні збулося писання у вухах ваших». І свідчили про нього і дивувались Його словам, які виходили з уст Його». Також пророк Ісая у 25 главі каже: «Мої дороги, не ваші дороги і думки мої не ваші думки, бо як небо вище за землю і мої дороги і думки мої вищі від доріг ваших і думок ваших».

Бог, який стає людиною і приходить непомітно, надто звичайно, на перший погляд, у порівнянні до всіх величних богоявлень Старого Завіту, Бог, який, як сам Ісая навчає і якого цитує Ісус, є цілком інакший (Біблія каже – «святий»), Він входить в наше життя, руйнуючи наші уявлення про те, як Бог хоче будувати стосунки з людиною, ким Він є насправді, як Він може діяти. Інколи ми, християни просто переслідуємо один одного, нав’язуючи свій образ, своє думання, як Бог має діяти, як Бог поводиться, як Богові подобається, щоби ми служили Йому, як визнавали свою віру і т.д. І коли по 2 тис. роках, ми вдумуючись в це Євангеліє, виявляємо, що ми ще не здатні сприйняти кожного разу Його новизну, Його неповторність, Його велич, яка не вміщається в нашій уяві, це говорить наскільки ми є ще далекі від Нього, але наскільки в нас усіх без винятку є щось близьке з фарисеями, які створили найкращі стереотипи про Бога, і дуже гарно їх уставили, представили їх як єдину, незамінну річ, яку потрібно прийняти, або бути проклятим.

І коли Господь приходить як звичайна людина серед людей, які Його знали, напевно треба було сховати все своє людське, щоби повірити в ті слова, які Він говорив. І напевно, коли ми слухаємо цей уривок для кожного з нас, потрібно заховати багато свого людського, свого немічного, щоби серед тих, з ким ми виростали, з ким ми живемо, побачити Бога, який нам через людей щось промовляє. Звичайно, все те, що говорить сьогодні Христос є унікальним і є відповіддю на всі потаємніші прагнення цілого людства за всю історію існування. Але Господь який, приходить дуже незвично, і приходить, на наш погляд, дуже просто, надто звичайно, має сьогодні не менш величні речі нам сказати через тих, серед який (як каже Євангеліє) ми були вибрані, серед тих, серед яких ми виростаємо. Тільки ми не завжди готові почути, що збувається сьогодні серед нас з Його волі. Ісус в Євангелії сьогодні каже: «сьогодні збулося це писання у вухах ваших». Господь для кожного з нас, кожного дня дає ті самі нагоди, щоби Його слово здійснилося в нашому реальному житті, серед тих, до яких ми послані, серед яких ми живемо. І треба великого смирення, і треба визнання своєї обмеженості, щоби прийняти Його спосіб діяння, щоби вірити, що Він сьогодні, вчора і завтра – навіки той самий. Амінь.

Сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам про певний період життя Ісуса Христа на землі. Перед тим, як розпочати свою публічну діяльність, перед тим як іти у цей світ і відповідати на потреби людей, Христос іде у пустиню і саме там у діалозі, у спілкуванні з Богом, зі Святим Духом черпає свої сили для того, щоб могти здійснити своє післаництво. Диявол, як каже євангелист Лука 40 днів Його спокушав. Як бачимо, наскільки нелегким був цей час перебування Ісуса Христа у пустині. Можемо собі тільки уявити, наскільки нелегко було Ісусові боротися з цими спокусами, з різними думками, які сіяв диявол в Його голові. Але бачимо далі, що Христос сповнившись Святим Духом і вже будучи готовим до проповідництва, отримує ще три спокуси, про які згадує євангелист Лука. І диявол Його спокушає саме тими речами, які в той час для Христа були досить актуальними. Він не їв нічого 40 днів і сорок ночей, і диявол Йому пропонує: «Ти голодний, але Ти можеш мати все. Ти можеш з цього каміння мати хліб, насититися і задовольнити свої сьогоднішні потреби. Невже це так важко Тобі зробити?» Але Христос розуміє від кого ця пропозиція походить. І навіть, якщо Він має силу і владу це здійснити, Він не піддається цій спокусі, і дає зрозуміти дияволу, що «не лише хлібом людина має жити, але кожним словом, яке виходить з уст Господніх». Це була Його їжа, це був Його корм, яким Він насичувався впродовж цих 40 днів.

Ми чули і про інші спокуси: диявол Йому обіцяє славу і владу, він заохочує Його поклонитися йому. І дуже цікаво це робить: він цитує Святе Письмо, але Христос також знаходить відповідні моменти зі Святого Письма, якими заперечує дияволові на його пропозиції і спокуси.

Якщо ми перейдемо у сьогоднішній час, у сучасний світ, я думаю що перед кожною людиною є спокуси. Бо диявол є ворогом людського роду, і в різний спосіб він намагається подати свої пропозиції, і якщо наважується спокусити Божого Сина, то чи він має страх спокусити людину, яка є немічною, слабкою, грішною? Певне, що ні. І в різний спосіб він намагається людині пропонувати щось, чекаючи, щоб людина відповіла своє «так», або силою Святого Духа сказала «ні».

Сьогодні хочу поділитися своїм одним пережиттям, яке мені запам’яталося. Це відбулося в Києві в 2007 році на одній зустрічі. пов’язаній з питаннями сучасності, якими я цікавлюся, питаннями біоетики. Ми дискутували на одному конгресі, зокрема з лікарями, і серед них був присутній один дуже поважний чоловік в Україні, який займається в клініках штучним заплідненням. Я з ним зустрічався вже кілька разів раніше і мене вразила одна річ. Під час того, коли він говорив свої твердження, він кожних 5-7 хвилин робив на собі знак хреста. Мене це здивувало. І коли він закінчив свою доповідь я спробував увійти з ним в діалог, чи дискусію, оскільки я не погоджувався з певними його поглядами чи то з етичної чи моральної точки зору. Через певний час до мене підійшла жінка, яка також звернула увагу на цей знак хреста, який він робив на собі і наголосила, що він робить його якось особливо. І, дійсно, це був якийсь вивернутий знак хреста. І твердження цього чоловіка мене почали лякати. Він говорив серед іншого таке: «Нам у сьогоднішній час вдається робити штучне запліднення і ми маємо владу творити людське тіло, творити людину у пробірці, і я вас запевняю, що нам вдасться колись створити людську душу». На що я заперечив, бо якщо ми ще можемо творити людське тіло, бо маємо різний біологічний матеріал, то ми не можемо творити речі нематеріальні. Але його твердженням було: «я вірю, що ми це зможемо зробити». І він впевнений, що нічого поганого не робить: «я роблю те саме, що робить Бог». Чи ця людина свідома того, що говорить, чи вже пішла так далеко і вважає, що стоїть нарівні з Богом? Я думаю, що в цьому криється небезпека, щоб мати нагоду бути нарівні з Богом, могти творити на свій образ і подобу, творити те, що я хочу творити. І реально, ці люди, які мають до діла з технологіями штучного запліднення стоять перед цією небезпекою: могти творити нове людське життя таким, яким захочуть. І через різні зміни генетичних структур людини, біологічні системи і т.п. могти втручатися в ті біологічні процеси, творити так як захочуть, але не так, можливо, як Бог це запланував.

Я веду це до того, що спокуса влади, спокуса слави і будь-які інші спокуси притаманні кожній людині. Ми бачимо, Христос прийшовши у цей світ, пропонує цілком іншу логіку. Христос ніколи не казав: ви мусите бути моїми учнями, ви мусите слухати те, що я навчаю. Ні. Христос навчав, відповідав на потреби людей, зціляв недужих, хворих, немічних, кривих, біснуватих, Христос навчав і відповідав реально на ці потреби, які мали люди того часу. Я думаю, що апостоли також мали ту спокусу слави, і про це говорить Євангеліє. Після чудесного помноження хлібів, яке відбулося в присутності тисячі людей, сталося саме те, що люди хотіли прийти і хвалити за це апостолів, дякувати за це чудо, яке сталося. Ісус Христос не хотів, щоби апостоли отримували славу і похвалу від людей, і як каже євангеліст, він їх примусив сісти до човна і відплисти з того місця. Існує ця небезпека думати, що це я роблю, це мій успіх, це моя заслуга. Все те, що робив Христос, робив тому, що Бог через Нього діяв, все те, до чого він закликав апостолів і своїх учнів – бути відкритими на дію Святого Духа, який через людину діє в цьому світі.

Нехай саме це навчання Ісуса Христа, прикладом Його життя: не шукати себе. А казати, що я і Отець – одне, Хто бачив мене, бачив Отця, хто чув, що я навчаю, той чув навчання Бога Отця. Нехай ці слова будуть для нас дороговказом в нашому житті. Амінь.

Подібно як вчора о. Борис, я хотів би сьогодні застановитися далі над посланням ап. Павла до Ефесян. Читаючи послання до Ефесян, а також й інші писання ап. Павла, ми можемо відчути, що головною темою, над якою застановляється ап. Павло є тема нового життя у Христі. Тема, яка є для нього надзвичайно важливою і над якою він розмірковує у надзвичайно глибокий спосіб. Ми можемо уявити собі, що ап. Павло проповідує у середовищі абсолютно нехристиянському, де християни є абсолютною меншістю серед тих людей, серед тієї культури, до якої проповідує ап. Павло. І для нього є надзвичайно важливо донести не лише християнську ідею, не лише християнські вартості, але передусім підкреслити наскільки є важливо людині, яка приймає християнство, розпочати нове життя. І це нове життя вимагає згідно ап. Павла не лише прийняття нових вартостей, не лише зміни свого власного дотеперішнього світогляду, але вимагає передусім зміни внутрішнього мислення, радикальної зміни свого способу життя. У сьогоднішньому читанні він каже, що ми, які прийняли християнську віру не можемо більше бути «малолітками, яких кидають хвилі і кружляє усякий вітер науки, щоб обманом людським і всякими хитрощами увести в блуд».

Отже це є надзвичайно важливо, бо людині, яка міняє свій спосіб мислення, де навколо всі далі мислять, як вона мислила дотепер, є надзвичайно складно витримати серед такого моря спокус, щоб знову не повернутися до того, де вона була, чим живла і як діяла. Але ап. Павло дає нам дуже цікаву ідею, яка мала би підтримувати цих християн в тому часі й каже: що через ваше хрещення ви зодягаєтеся в Ісуса Христа і Він починає жити у вашому нутрі, у вашому серці у ваших думках і переконаннях. І в такий спосіб ви стаєте також частинкою великого Тіла Христового, яким є Церква. Це є одне з найглибших розумінь цілої ідеї Церви, того, що проповідував Ісус Христос і потім його учні.

Отже, для ап. Павла найпевнішою запорукою, того, що людина може витримати дотримуватися надалі своїх переконань є Ісус Христос і ніщо інше. Він каже: ви повинні «жити по правді і зростати в любові, тому що вашою головою є Ісус Христос, і від Нього все наше тіло напоюється благодаттю і збудовується у любові». Отже, Ісус Христос є центром, ядром, джерелом усього мого буття, всього того, що я роблю. І відтак він закликає, що люди, які стали християнами не мають права більше поводитись як погани, що «ходять в суєті свого ума». Вони повинні прийняти Христа, який живе у їхньому серці. Ці, можливо, навіть гострі слова є надзвичайно важливими в цьому контексті, в контексті ап. Павла. Коли християнам насправді було дуже важко відкинути один світогляд і прийняти інший. Здається, що сьогодні в нас є ситуація трохи інакшою. Ми живемо ще, дякувати Богові, в доволі християнському середовищі, де християнські цінності мають свою вартість. Але, як дуже влучно сказав в одному зі своїх документів Папа Іван Павло II, в якому він закликаючи до євангелізації Європи наголосив, що сьогодні подібно як і колись, кожен з нас потребує нової євангелізації, нової зустрічі з Христом. І я думаю що дуже часто кожен з нас має цю проблему, чи цю спокусу вважати, що я маю перед своїми очима певні цінності, які мені прищеплює християнська культура, християнський спосіб мислення, і відтак я живу цими цінностями. Але насправді якщо ми копнемо трохи глибше у нашій душі, ми часто можемо бачити, що ми далі поводимося як погани, де нами далі керують певні звички, традиції чи думки, які не є притаманні християнству, не є думками, які хоче прищепити нам Ісус Христос.

Я думаю, що цей заклик ап. Павла сьогодні є також надзвичайно актуальним, – заклик віднайти Ісуса Христа у своєму серці, насправді змінити своє життя і жити з тим переконанням. що Христос є всім. І що я колись (будучи малою дитиною чи старшим) одягнувся в цього Христа, і повинен Його носити. Він хоче жити в моєму серці, але від мене залежить, чи я Йому дозволю це робити. Амінь.

В сьогоднішньому посланні до Ефесян з третьої глави ми чули це прекрасне слово Павла, який в кількох рядках представляє економію Святої Тройці в нашому спасінні. Іншими словами: яке з точки зору наших духовних потреб має відношення до нас Отець, Син і Дух Святий. Лаконічно визначивши роль Отця, від якого бере ім’я все отцівство на небі і на землі, роль Духа, через якого все це багатство нам передається і роль Христа, який оселяється в нас і показує масштаби Божої Любові, її ширину і довжину, висоту і глибину, Павло закликає нас пізнати цю любов Христову, що перевищує всяке уявлення, яким чином ми сповнилися всякою Божою повнотою.

Кожен з нас у своїх буднях свого маленького життя (чи воно є 50-кілограмове, чи перевищує сотку, чи ми живемо 20 років, чи 60, чи 80 нам судилося) часто відчуває великі проблеми. Великі тому, що вони видаються нам більші від нас. І важко є нам підняти свої очі і пізнавати те, про що Павло говорить – «усяку Божу повноту». Перед нами з вами, які вчимося чи працюємо в УКУ є дуже багато практичних завдань, конкретних післаництв, відповідальностей. Але крім цієї конкретики є загальне наше завдання бути свідками Христової любові і її повноти. Свідками і тими, які у своїй смиренності і, знаючи, що ми не можемо остаточно віддзеркалити цієї повноти, не ми є протагоністами, ми можемо бути її повними носіями, в нашому келиху вона не вміститься, а ми є тими, які вказують на неї. І питання є на якого Бога, на яке християнство, на які масштаби ми будемо вказувати. Чи все є крізь призму нашого маленького життя і наших (для нас) немалих проблем? Чи ми будемо звужувати Євангеліє і наше свідчення до наших масштабів, чи ми готові вказати на цілком інші лінії і розміри? – питання яке стоїть перед нами. Чи ми згинаємо свої коліна, за словами св. Павла: «перед Отцем, від якого бере початок все отцівство на небі і на землі»? Перед Отцем, який дає нам своє багатство, свою славу, який дає нам любов Христову широку, довгу, високу і глибоку, і чи ми зважуємося відкритися на повноту Божу і на неї принаймні вказувати, не заступаючи своїм маленьким життям, своїми конкретними розмірами, не захаращуючи її своїми проблемами, які також мають місце у цій повноті, у цій картині. Але вони не є цілістю. Вони не вичерпують ні широти ні довжини, ні повноти всього цього отцівства.

Нехай наша спільна молитва, наша взаємна заохота, наше слухання проблем один одного спонукає нас бути відкритими не лише на те, що діється поруч мене, чи трошки дальше у спільноті. Але нехай це відкриває нас на Божу повноту, на повноту Христової любові, щоби принаймні ми не стояли комусь на заваді побачити, щоб ми не кидали лише свою тінь на перспективу інших, а щоби відкривали себе і ближнього на ту Христову любов, на те отцівство, і на багатство Святого Духа – широти, довжини, висоти і глибини, яких ми не можемо собі навіть уявити. Амінь.